ВИПУСКНИК ЧНУ СТАВ ВІДОМИМ КІНОРЕЖИСЕРОМ

Одним із найяскравіших випускників нашого університету став Юрій Петрович Тупицький. Хоча в у нашому виші він набув педагогічний фах, одначе залишив свій потужний слід у кіномистецтві як відомий кінорежисер. Поряд з цим він увійшов у новітню духовну історію України і як талановитий майстер слова та музиканті композитор. Цими квітневими днями йому б виповнилося 90 літ, і з цієї нагоди пропонуємо цей нарис про життєдіяльність мистця-достойника…

Сходження до вершин

Юрій Тупицький з’явився на світ Божий 14 квітня 1935 р. в невеликому селі Воронинці (тоді Іркліївського, нині Золотоніського району) Він зростав єдиною дитиною в селянській родині й змалку спізнав ціну хліба насущного. Його дитинство безжалісно знівечила війна, в ті немилосердні роки не раз доводилося балансувати між життям і смертю під страшний акомпонемент вибухів бомб і снарядів. Батько воював на фронті, потрапив у полон, але, дякувати Богу, в 1945-му таки повернувся до рідної домівки. Назавжди вкарбувалися в Юрієву пам’ять і голодні 1946–1947 рр., коли акацієвий цвіт і юшка з буряка здавалися делікатесами.

Хлопець спочатку навчався в місцевій школі, а завершував загальну освіту вже в сусідніх Мельниках. Навчатися в ті роки було нелегко, адже не вистачало шкільного приладдя, підручників, а писати часом доводилося буряковим чорнилом на обгортковому папері чи газетах. За виконанням домашніх завдань засиджувався допізна, бо після уроків допомагав батькам по господарству. Його друзями-однокласниками стали в майбутньому відомі кінорежисери Володимир Артеменко й Василь Ілляшенко, разом із якими Юрій успішно виступав на самодіяльній сцені.

Школу закінчив переважно з відмінними оцінками й успішно склав вступні іспити до провідного вишу Шевченкового краю – Черкаського педагогічного інституту, обравши філологічний факультет. Навчання Юрій поєднував із активною участю в художній самодіяльності інституту.

Після закінчення вишу в 1958 р., наш земляк учителював спочатку в сільській десятирічці на Звенигородщині, а потім у середній школі №17 м. Черкаси. Учні полюбили його за різнобічні знання з мови й літератури, справедливість і чуйність і, здавалося, Юрій знайшов справу всього свого життя.

Одначе ще з юних літ він марив кінематографом. Та для селянського сина ця мрія досить довго здавалася захмарною. Аж тут надійшла вісточка від його друга й однокласника В. Ілляшенка, про те, що той, нарешті, вступив до омріяного ВДІКу (Всесоюзного інституту кінематографії) й опановує режисерський фах. Відтоді він буквально засипав Юрія листами, нагадуючи про його таланти та пропонуючи піти режисерською стежиною. Зрештою, аби спробувати свої сили в лицедійстві та отримати відповідну характеристику, Ю. Тупицький без відриву від учительської праці певний час грав на сцені Черкаського обласного драмтеатру як актор «другого плану».

Задля реалізації своєї високої мрії стати мистцем, наш земляк у 1962 р. вступив на режисерське відділення щойно створеного кінофакультету Київського театрального інституту ім. І. Карпенка Карого. Там йому випало навчатися на одному потоці з майбутніми знаменитостями: Борисом Брондуковим, Раїсою Недашківською (народні артисти України), Іваном Миколайчуком (лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка), Мирославою Резниченко (родом із Золотоноші, заслужена артистка, дружина відомого кіноактора Івана Гаврилюка)…

Юрієві пощастило отримати необхідні навички у творчій майстерні відомого метра українського ігрового кіно Тимофія Левчука. А ще багато чим у своєму творчому старті він завдячував Совісті нашої культури Олесю Гончару. Це він благословив перший фільм режисера-початківця, знятий за мотивами уривку з Гончарового роману «Циклон» як дипломна робота.

Як одного із найкращих випускників, Юрія направили на режисерську роботу у провідну кіномистецьку структуру – студію художніх фільмів ім. О. Довженка. Він відразу пірнув у неповторний і розмаїтий вир кінотворчої роботи, наполегливо вивчав досвід своїх іменитих колег.

Його він набував у живому спілкуванні з Сергієм Параджановим, Леонідом Биковим, Романом Балаяном, Миколою Вінграновським, Юрієм, Вадимом та Михайлом Іллєнками (земляками із Черкас), приятелював з унікальним творчим тандемом у складі Ади Роговцевої й Кості Степанкова. Підтримку отримував Юрій Петрович і від шкільних однокласників – режисерів-довженківців Василя Ілляшенка та Володимира Артеменка. Він не раз зустрічався з легендарною Наталкою Ужвій (свою сценічну діяльність прима розпочала на сцені Золотоніського аматорського театру) та відомим скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе, а також радився також із Юлією Солнцевою – відомою кіномиткинею, дружиною й хранительницею харизми Олександра Довженка. Його позастудійними побратимами по духу стали також Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик…

Творчі здобутки майстра

У Юрія Тупицького – тематично й жанрово розмаїтий кінематографічний спадок, що складається з десятків коротко- та повнометражних художніх стрічок і кількасерійних телефільмів, розмаїттям. Пріоритетною у його творчості стала мілітарна фабула, бо дитинство мистця родом з полум’яних літ. У 1975 р. великим накладом вийшла в прокат художня картина «Таємниця партизанської землянки» – перша серйозна режисерська робота. При постановці стрічки співпрацював з відомим письменником і партизанським ватажком, Героєм Радянського Союзу Юрієм Збанацьким. А трисерійний телефільм «У лісах під Ковелем» (1981 р.) знімав за безпосереднього консультування прототипа головного героя стрічки, легенди партизанського руху Олексія Федорова. До речі, під час презентації цього художнього фільму Олексій Федорович заплакав і сказав режисерові: «Синку, ти показав сущу правду про ті героїчні й водночас трагічні події!». Ця оцінка стала вагомішою від найпрестижніших премій.

Ю. Тупицький також поставив ігрову кінострічку на щемну й суперечливу тему афганської війни («Два кроки до тиші», 1991 р.). Герої стрічки – це люди обов’язку, що кидають виклик смерті. Про долю студента, колишнього вихованця дитбудинку, який намарне намагається знайти хоч когось із своїх рідних, але зустрічає чуйних і душевних людей,  оповідає телефільм «Знайди свій дім», який поставлений нашим земляком у 1982 р. Багато глядацьких емоцій викликає й зрежисована ним гостросюжетна мелодрама «Крижані квіти» (1986 р.), у якій відображено різноликий мікс людських почуттів і вчинків. На жаль, цей чудовий фільм був безжально пошматований тогочасною партійно-комсомольською цензурою.

Юрій Тупицький доволі успішно пробував себе і в амплуа кіносценариста. Зокрема, за власним сценарієм він зняв музично-цирковий фільм без жодного слова «Завтра вистава» (1977 р.). Ця унікальна стрічка створена у  спіавторстві з відомим композитором Ігорем Покладом і стала справжнім гімном цирковому мистецтву.

За одностайними відгуками кінокритиків, зняті Юрієм Петровичем фільми відзначаються професійністю, глибиною, оригінальністю й підкуповують глядацьку аудиторію своєю реалістичністю й доконечною щирістю.

Як і більшість режисерів, Ю. Тупицький мав, так би мовити, свій власний акторський «набір». Зокрема, до нього належали Наталія Сумська, Лідія Яремчук, Отар Сетурідзе та ще безліч інших талантів.

До своїх беззаперечних режисерських знахідок знаний майстер кінопрокату відносив відкриття саме ним самобутнього таланту актора Олексія Булдакова. До речі, у фільмі «В лісах під Ковелем» він зіграв роль Олексія Федорова, отож саме відтоді й розпочалася його подальша «кіногенеральська» епопея. У трагічній для режисера кінострічці «Крижані квіти», Олексій виконав головну роль – безшабашного бригадира на будів ництві БАМу Зимогляда, а в стрічці про Афган – полковника.

Вагомою складовою успішності Тупицького-режисера серед іншого стала й отримана в Черкаському педінституті грунтовна філологічна освіта, без якої неможливе творення якісної кінопродукції. Не зайвими виявилися й належна психолого-педагогічна підготовка та учительська практика, адже режисер постійно має справу з людськими особистостями, до того ж амбітними, переважно зірковими, тому треба завжди знати, на якій «козі» до кого під’їхати задля успіху творчого задуму.

Юрій Тупицький був різногранною творчою постаттю: зібрався ще й на літературний Парнас. Ця муза відвідувала його ще з юності: «грішив» віршуванням, писав прозу. На літературну творчість благословив нашого земляка не хтось, а сам поет-академік Павло Тичина, який у далекому й близькому 1955 відвідав наш педінститут, перебуваючи у своєму тодішньому високому ранзі Голови Верховної Ради України. Деканат тоді доручив Юрію, як уже визнаному студентському поетові (принаймні, на інститутських обширах), написати вітального вірша. Послухавши його, літературний класик поманив юного поета жестом, напівобняв і шепнув на вухо: «Пишіть. Це серйозно. Надсилайте мені…»

А потім поезія надовго покинула Ю. Тупицького, бо все його творче єство поглинуло кіно. І лишень майже через пів віку після того тихого благословення П. Тичини побачили світ поетичні збірочки Юрія Петровича «Семигори» і «Мелодія».

Перу Юрія Петровича належать і талановиті книги прози: збірки оповідань та повістей «Голос опівночі» (2005), «Гріхи наші» (2007), а також роман «Заговорений: хроніка одного життя» (2010). Це оповіді про дні колишні, незабутні й драматичні, коли гартувалися людські характери неймовірними випробуваннями повоєнної доби. А ще – про батьків, яким судилася покруч-доля, трансформування в художній формі безцінних цяточок життєвих реалій, роздуми про людські цінності, про найсокровенніше.

На сторінках своєї художньо-документальної збірки «Білі мої лебеді» (2005), високу оцінку якій дав шевченківський лауреат Степан Колесник, Юрій Петрович розповідає про знаних сучасників, творчість яких стала унікальним надбанням національної культури.

Юрій Тупицький був наділений ще й талантом музиканта. Від юних літ він подружився з баяном та акордеоном, грав на багатьох струнних інструментах. Більше того, у свої високі літа почав писати музику й навіть видав  збірочку своїх пісень. До речі, вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, викладав музику в рідній школі, працював художнім керівником Мельниківського будинку культури, керував там хоровим колективом «Краяни», ансамблем «Журавонька». Не забував і про роботу з талантами рідного села Воронинці: там він поставив на творче крило вокальний гурт «Селяночка».

Так, Юрій Петрович після виходу на заслужений відпочинок повернувся, мов з вирію, в рідні краї й понад два десятка літ проживав із дружиною Світланою в батьківській хаті. Й попри відсутність так званих побутових вигод на фоні столичної квартири, кращого помешкання для нього годі було й шукати. Бо почуваюся в душевному плані як ніколи комфортно, а творчого натхнення рідна земля дарувала куди більше, ніж Київ. Продовжувачем кінематографічної  справи відомого режисера став онук Олексій, який здобув фах кінооператора у театральному університеті.

Заслуги Ю. Тупицького перед вітчизняним кінематографом пошановані почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України». Не залишилвся непоміченим і його внесок у розвиток новітньої української літератури. Він був членом Національної спілки письменників України, а його творчість відзначена  літературно-мистецькою премією ім. М. Старицького та літературною премією ім. В. Симоненка. До речі, Юрій Петрович був гостем нашої книгозбірні, зустрівся з трудовим колективом, презентував та подарував свої твори.

Земне життя відомого мистця завершилося 14 листопада 2019 р., доля відмірила йому 85 літ. Свій вічний спочинок знайшов Юрій Петрович у рідному селі Воронинці. Наш іменитий краянин заслужив право на незнищенну пам’ять!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ