СЛУЖИТЕЛЬ МЕЛЬПОМЕНИ

Я не знаю професії, яка вимагала би більш

вишуканих форм і більш чистих звичаїв, ніж театр.

Ф. Шіллер

Черкаське Лівобережжя виколихало не одного уславленого служителя музи театрального мистецтва Мельпомени. У Золотоніському аматорському театрі розпочала свою сценічну діяльність осяйна зірка національного театру й кіно Наталія Ужвій. Кілька уродженців Золотоніщини стали театральними знаменитостями й титуловані високим званням «Народний артист України». У їхньому числі – Шевченківський лауреат Андрій Гончар (с. Деньги), Юрій Бакум (с. Матвіїка), Валерій Дудник (с. Вознесенське), Володимир Нечепоренко ( м. Золотоноша), Василь Чечот (с. Свічківка). Серед цих достойників сцени чільне місце посідає наш краянин Борис Романицький, ім’я якого з різних причин виявилося дещо призабутим. Отож спробуємо воскресити пам’ять про цього українського видатного режисера й актора театру і кіно,  народного артиста УРСР і СРСР,  Шевченківського лауреата, тим паче, що для цього є нагода: під завісу березня виповнилося 135 років від дня його народження.

Народжений перевтілюватись

Він вперше побачив світ 18 (30 за новим стилем) березня 1891 р. у с. Чорнобай Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині це селище Золотоніського р-ну Черкаської обл.). На жаль, достовірних відомостей про ранні роки життя майбутньої знаменитості обмаль. Відомо, що зростав у родині «потомственного чорнобаївського священника, а тому від народження поринув у живодайну атмосферу духовності й людинолюбства. Звісно, отець Василь бачив у синові наступника своєї справи й послав його на навчання спочатку в бурсу, а потім і  духовну семінарію. Утім, у хлопця були зовсім інші від богослужіння наміри, а тому він залишив навчання в семінарії й подався до Києва. Річ у тім, що Борис уже з ранніх літ відчув владний поклик Мельпомени й дебютував на аматорській сцені  у 1913 р.  У Києві він вступив на навчання до відомого мистецького закладу – Музично-драматичної школи М. В. Лисенка. Після її закінчення  від 1916 р. грав у  виставах Товариства українських акторів під орудою Івана Мар'яненка, Марії Заньковецької й Панаса Саксаганського. Уже тоді дебютував і як режисер-постановник. Так розпочалася театральна кар’єра Б. Романицького, що виявилася тривалістю в майже 60 літ(!). У буремних  1918 – 1922 роках був актором і режисером Державного народного театру П.  Саксаганського (створеного на базі Національного зразкового театру, м. Київ) й водночас працював у Ніжинському народному театрі.

 Рік 1922-й. Уже умудрений акторським і режисерським досвідом, Борис Романицький  став співзасновником, актором, режисером  і мистецьким керівником Театру ім. М. Заньковецької. Спочатку цей театр перебував у мандрівному режимі,  а від  1931 р. зрештою кинув якір у м. Запоріжжя. 

На авансцені національного театру

У воєнні роки наш земляк разом із театром перебував у евакувації. Нарешті після визволення Львова від нацистської окупації Театр ім. М. Заньковецької переїхав до  цього міста й це стало його постійною пропискою. Саме в цьому провідному театральному закладі України (нині Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької) майже до кінця свого земного життя самовіддано працював актором і режисером Борис Романицький й саме в галицькій столиці до нього прийшло загальнонаціональне визнання. До найкращих акторських робіт нашого краянина відносять  зіграні ним ролі Святослава («Сон князя Святослава» І. Франка), Карла Моора («Розбійники» Ф. Шіллера), Акоста («Урієль Акоста» К. Ґуцкова), Отелло (в однойменній п'єсі В. Шекспіра), Рюї Блаза (однойменна п’єса В. Гюго), Стар’єдера («Крадіж» Дж. Лондона), Чернеця («Фауст і смерть» О. Левади), Старости («Бондарівна» І. Карпенко-Карого), Лікаря («Юстина» Х. Вуолійокі) та ін.

          Окрім цього, Б. Романицький залишив слід і в кінематографі. Зокрема, він  майстерно зіграв роль Золотницького в художньому кінофільмі «Хазяїн» (за І. Карпенко-Карим). Створені ним  сценічні  образи відзначалися гостротою характеристик і багатоманіттям барв, унікальним перевтіленням, щирістю й проникливістю. Через своїх героїв актор розкривав і пропагував кращі людські якості.

Та особливо вагомо виглядає режисерський доробок Б. Романицького. Він підготував вистави «Розбійник Кармелюк» Л. Старицької-Черняхівської, «Чужі люди» В. Винниченка, «Рожеве павутиння», «Княжна Вікторія», «Республіка на колесах», «На камені горить» Я. Мамонтова, «97» М. Куліша, «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги, «Марко в пеклі», «Родина щіткарів» М. Ірчана, «Місія містера Перкінса» О. Корнійчука, «Олекса Довбуш» Л. Первомайського, «Мала перемога» В. Собка, «Камо», «Остання зустріч» О. Левади, «Примари» Г. Ібсена та ін. Він був справжнім генератором режисерських ідей, мудрим наставником акторів – вимогливим, відповідальним і навдивовижу фаховим.

Різногранність таланту Б. Романицького є воістину вражаючою. Він відчув владний поклик слова і взявся за перо. Відтак побачила світ його книга  «Український театр у минулому і тепер» (1950 р.) та мемуари «Уривки моїх власних спогадів (1960 р.).

Унікальні заслуги нашого краянина в театральному мистецтві дістали гідне пошановання. У 1940 р. йому було присвоєно почесне звання  народного артиста УРСР, а вже через 4 роки – народного артиста СРСР. Також його відзначено Державною премією СРСР (1951 р.) та Шевченківською премією (1974 р., за виконання ролі Старого Граса в спектаклі «Маклена Граса» М. Куліша і видатний внесок у розвиток українського радянського театрального мистецтва). Наш краянин став лицарем п’ятьох орденів, нагороджено його й кількома медалями та безліччю почесних грамот і дипломів.  

Так розпорядилася життєва доля,  що Борис Васильович двічі брав шлюб.  Першою його дружиною була народна артистка України і лауреатка Варвара Любарт (справжнє прізвище – Колишко). Після її передчасної смерті б. романицький одружився вдруге і його обраницею стала народна артистка СРСР Надія Доценко. На жаль, достеменно невідомо про нащадків відомого театрала.

Борис Васильович прожив не лише дощенту насичене, але й доволі довге життя: всього лише два з половиною роки не вистачило йому до здолання 100-літнього вікового рубежу. Сповнене любові серце перестало битися у  Львові 24 серпня 1988 р., а вічний спочинок Майстер знайшов на  Личаківському цвинтарі.

У селищі Чорнобай ім’я видатного режисера й актора віднедавна увічнює назва однієї з вулиць. Торік Чорнобаївською ОТГ запроваджена премія ім. Б. Романицького в галузі театрального мистецтва, і її лауреатами вже стали два аматорських колективи краю. Сподіваємось, що нові кроки пошанування пам’яті великого українця ще попереду…

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича,

голова Золотоніської районної організації НСКУ