МАЙСТЕР ВОКАЛУ

Хто серцем співає, той серцем і живе.

Із народного

Лівобережна Черкащина дала путівку в життя десяткам відомих діячів музичного мистецтва.  Підкорили світ своїми неповторними голосами народні артисти України Діана Петриненко, Людмила Монастирська, Юлія Гамова, заслужені артисти Петро Авраменко і Людмила Доброноженко, залишили глибокий слід у кобзарському мистецтві народний артист Сергій Баштан і заслужений працівник культури Михайло Коваль, подарували людству свої оригінальні твори композитори Григорій Ходоровський і Василь Шуть, уже понад 20 років очолює Національну оперу України відомий інструменталіст Петро Чуприна… У цьому музичному сузір’ї доволі помітне місце посідає й наш сучасник, відомий  вокаліст, народний артист України Михайло Петрович Тищенко, котрий нещодавно відсвяткував свій ювілейний (60-й) день народження.

Життєві перипетії

Дитинство Михайла не віщувало йому якихось зоряних вершин. Народжений він 23 липня 1966 р. на станції Березань (Київщина) в багатодітній ромській родині Петра Артемовича Григоренка й Віри-Надії Андріївни Тищенко, де виховувалося 9 дітей. У традиціях ромського  етносу сім’я вела кочовий спосіб життя: спочатку ненадовго переселилася до Дубіївки Черкаського району, а потім кинула життєвий якір (цього разу вже постійний) у чималенькому селі Гельмязів на Золотоніщині. У цьому надсупійському поселенні й пройшли ранні роки майбутньої української знаменитості. Михайлик незабаром став напівсиротою: ще зовсім молодою пішла із життя його мама. На виховання хлопчика взяли його дідусь Артем Євдокимович та бабуся Ганна Тихонівна, хоча самі терпіли великі нестатки.  

А потім було шкільне навчання в Гельмязівській спочатку восьмирічній, а потім і в середній школі.  Охоти до навчання й тим паче старанності в Михайла ніколи не спостерігалося, відповідними були й результати. Зате неодмінно найвищі оцінки отримував він на уроках фізичного й трудового виховання, а щодо музики й співу, то рівних йому серед однокласників годі було й шукати! Це й не дивно, бо любов до пісні увібрав з молоком матері, а його ромська кров буквально пульсувала музикою. Батько навчив хлопця грати на гітарі, а від тітки Любові – провідної танцівниці знаменитого ансамблю «Ромен» (м. Москва) –  йому передалося й мистецтво танцю.

Михайла уже в 11-річному віці опанувала мрія стати учнем місцевої музичної школи, та не судилося… Річ у тім, що за навчання треба було платити, нехай і мізерну сумув півтора карбованці на місяць.  Одначе бабуся відмовила хлопцю, мотивувавши це не лише хронічними нестатками, а й тим, що при його «успіхах» у навчанні перспектива в нього лише одна: «крутити хвости бичкам». Не пристав директор музшколи й на Михайлову пропозицію, що він самотужки залагоджуватиме  фінансові  питання через збирання пустих пляшок і отримання винагороди за дрібні послуги місцевим мешканцям. Уже пізніше, коли М. Тищенко досяг вокальних вершин, директор приніс йому свої щирі вибачення й висловив жаль, що Михайла немає серед випускників закладу…

Утім він знайшов спосіб застосування своєму таланту й любові до пісні: вступив до кількох гуртків художньої самодіяльності. І зазвучав Михайлів голос як на шкільних оглядах і концертах, так і  багатьох учнівських олімпіадах районного й обласного рівнів. Перегодом хлопець став зіркою гельмязівської сцени: концерти за його участю вже тоді збирали по кількасот глядачів.

Закінчено школу в 1985-му й отримано атестат, переважно із посередніми оцінками. Куди далі направити стопи свої? Тут, як мовиться, й до ворожки не ходи: для Михайла – це безальтернативне здобуття музичної освіти! Вибір упав на доволі престижний навчальний заклад: Київське музичне училище ім. Р. М. Глієра. Одначе в столиці на хлопця чекав малоприємний сюрприз: він елементарно запізнився зі здачею документів та участю в вступних випробуваннях. Усе вирішив його величність випадок, який утім був пов’язаний із людським чинником. Михайла погодився послухати сам Іван Паливода, знаменитий оперний тенор і педагог, наш земляк із Драбівщини. М. Тищенко вразив Метра майстерним виконанням романсу «Очі чорні» й він переконав керівництво училища, навіть на порушення встановлених норм, таки прийняти хлопця на навчання, бо, мовляв, «такі таланти – то унікальна знахідка». Іван Гнатович і став головним наставником Михайла й саме від нього він отримав незабутні майстер-класи вокалу. Незабаром він висунувся в ряд найкращих студентів закладу, залюбки співав на численних концертах.

Навчання в училищі одначе довелося перервати через призов на дійсну службу в Збройних Силах. Вона проходила на Далекому Сході (Хабаровський край) у прикордонних військах. І на дворічній службі М. Тищенко виконував свою звичну роботу, даруючи військовикам неповторні миттєвості насолоди пісенним співом. По тому, повернувшись до навчання, за наполяганням свого Учителя І. Паливоди, ще до закінчення училища, Михайло подав документи на вступ до столичної консерваторії ім. П. Чайковського. Як перспективного вокаліста, його відразу зачислили до складу студентів  цього найвідомішого музичного закладу України. Цікава деталь: Іван Паливода передав талановитого юнака, що називається, «з-рук-в руки» своїй молодшій сестрі, осяйній пісенній зірці України, професорці Діані Петриненко. Така наступність у музичному наставництві зіграла воістину доленосну роль у становленні зіркового співака.  Принагідно зазначимо, що М. Тищенко опановував висотами вокалу поряд з такими майбутніми знаменитостями, як Людмила Монастирська (оперна діва із Ірклієва, Шевченківська лауреатка), Вікторія Лук’янець, (народна артистка України, солістка Віденської опери), Андрій Романенко (народний артист, соліст Національної опери України), Сергій Пащук (заслужений артист України) та ін. Пересікався він і з легендою українського кобзарства, професором консерваторії, своїм земляком із Драбівщини Сергієм Баштаном.

Навчання в консерваторії Михайло поєднував із концертною діяльністю. Його, як уже відомого виконавця, запросили до участі в ансамблю Київського військового округу. Саме в його складі він узяв участь у зарубіжних гастролях країнами Європи та Азії. Виступав талановитий студент і в оперній студії консерваторії, де виконував 11 оперних партій серед яких Герцог («Ріголетто»), Альфред («Травіата»), Неморіно («Любовний напій»), Андрій («Запорожець за Дунаєм») на ін.

Творче розкрилля

У 1995 р.  М. Тищенка, як одного з найкращих випускників консерваторії і вже відомого виконавця, було направлено на роботу в Державний заслужений народний хор ім. Г. Г. Верьовки. У цьому всесвітньо відомому колективі він виступав у відповідальному амплуа соліста й відразу завоював неабиякий авторитет. Великою сценічною школою стали для нього неповторні миттєвості спілкування з керівником хору, музичною легендою України Анатолієм Авдієвським. Утім у хорі ім. Г. Верьовки Михайло
затримався менш ніж на три роки. Адже він мріяв про перехід на більші музичні форми замість винятково малоформатних, пісенних, які превалювали в цьому колективі.

Відтак, у 1999 р. співак пристав на пропозицію щодо переведення на посаду соліста-вокаліста Національної заслуженої академічної хорової капели «Думка». З цим зірковим музичним колективом він і пов’язав свою подальшу творчу долю, йому самовіддано артист служить і до сьогодні. У складі цього іменитого творчого об’єднання плідно співпрацює з художнім керівником і головним диригентом, Героєм України Євгеном Савчуком, диригентом, заслуженим діячем мистецтв Андрієм Савчуком, народним артистом України Андрієм Ворошиловим та ін.

У вокальному репертуарі М. Тищенка  поряд із українськими піснями – кантати, солоспіви, арії із опер. Особливо полюбилися шанувальникам співу такі твори у виконанні Маестро:  кантата «Гамалія» М. Скорика, солоспіви «Три зошити» І. Карабиця, «Реквієм» Д. Верді і В. А. Моцарта, арія Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, а також безліч українських та ромських народних пісень (наприклад «Ой, дубе, мій дубе», «Конячка», «Сонечко» та ін.). Михайло Петрович наділений прекрасним тенором м’якого звучання, а ще – повним голосовим діапазоном і чудовим тембром. Його співоча манера вирізняється щирістю, глибоким проникненням у музичний образ і неперевершеною манерою виконання, досконалим знанням та використанням   національних і світових музичних традицій. Його по праву називають «золотим голосом» капели «Думка», а його авторитет у вокальній спільноті України став беззаперечним.

Вражає й гастрольна географія нашого земляка. Разом зі своїм колективом він об’їздив з концертами мало чи не всі країни світу, щоправда, поки не був у Китаї та Японії. Йому захоплено аплодували у найвіддаленіших куточках і континентах нашої планети. Назавжди у пам'ять Михайла Петровича вкарбувалися зустрічі із вокальними зірками, зокрема: іспанцем, відомим тенором Хосе Каррерасом, молдавською співачкою Марією Бієшу, французьким вокалістом Ніколаєм Гедда.

Прийшло й суспільне визнання: за великі заслуги в розвитку музичного мистецтва у 2004 р. йому було присвоєно звання заслуженого, а в 2019 р. – народного артиста України. Принагідно зазначимо: М. Тищенка захоплено слухали практично всі найвищі посадовці України: президенти, прем’єри, спікери парламенту тощо.

Набувши великого виконавського досвіду, Михайло Петрович вирішив, що настав час передавати його молодій зміні. Розпочав він свою педагогічну діяльність у Київській муніципальній академії музики ім. Р. М. Глієра, де працював до 2025 р. На сьогодні ним напрацьований солідний педагогічний стаж (15 років) і він нині є чинним професором двох поважних освітніх закладів: Академії мистецтв ім. П. Чубинського та Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Маестро навчає своїх учнів таїнам академічного та народного співу й уже може похвалитися багатьма своїми відомими випускниками, які працюють у зіркових колективах України, зокрема Національної капели бандуристів ім. Г. Майбороди, Національної академічної капели «Думка» та ін.  У його активі є й низка публікацій з музикознавства, які побачили світ у солідних наукових часописах.

Іменитий музикант пам’ятає, в яких драматичних реаліях знаходиться нині Україна. Він донатить на потреби ЗСУ, а ще від початку російсько-української війни постійно виступає у прифронтовій зоні перед воїнами у військових частинах та пораненими  в шпиталях.

Мистець не забуває і про рідний край, навідується до Гельмязова, зустрічається зі шкільними друзями-товаришами, інколи виступає з концертами. До речі, свою дачу із будиночком і садом-городом артист розташував за 7 км від рідного Гельмязова: у селі Каленики. Серед його захоплень – кінний спорт, має власного коня.

Музою й соратницею Михайла Петровича є його дружина, концертмейстерка й музична педагогиня, кандидатка мистецтвознавства  Катерина Іщенко. Тішиться співак тим, що його діти хоч і не обрали шлях батька, але з дитинства проявляли любов до музики.

Воістину насиченими і добротворними виявилися перші 60 життєвих літ нашого земляка. Тож нехай і далі буде! Козацького здоров’я й високих і плідних років Вам, дорогий Михайле Петровичу!  Черкащина пишається вашим духовним подвигом!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. м. Максимовича,

Голова Золотоніської районної організації НСКУ